У Київській Русі світська, тобто князівська влада, з самого початку була вищою за церкву. Особливості утворення та розвитку церковної організації не давали церкві можливості створення особистих, незалежних від князівської влади, володінь, як це відбувалось в європейських країнах. Церква зі зміцненням свого матеріального становища прагнула поширення влади й на суто світські справи. Реальне становище церкви в системі державних відносин завжди залежало від конкретного співвідношення економічної могутності та політичних сил.

Систему органів суду і прокуратури України 30-х років було пристосовано до існуючої адміністративно-територіальної системи управління, а вся їх діяльність була спрямована, перш за все, на захист режиму, що тоді існував, на посилення репресій проти тих, хто не погоджувався з існуючими в республіці, як і в цілому в СРСР, порядками. Надовго було забуто такі засади судочинства, як законність, змагальність сторін, гласність судового процесу тощо.

Проаналізовано роль переселенської політики царського уряду під час столипінської аграрної реформи в зміні структури селянського землеволодіння Південно-Східної України. Піддано сумніву твердження радянських дослідників щодо виключно насильницького характеру переселення. Доведено позитивний вплив останнього та вирішення проблем малоземелля.

Досліджено процес формування давніх форм суспільної державотворчої організації на основі праць сходознавців кінця XIX - початку XX ст. (Д.М.Овсянико-Куликовського та ін.), опублікованих останнім часом у сучасних методологічних матеріалах. Зроблено спробу сформулювати особливості виникнення початкових форм суспільної організації у взаємозв'язку з еволюцією культів вогню у індоарійців та індоіранців на основі праць Д.М.Овсянико-Куликовського.

Розглянуто провінційну політику Риму періоду ранньої імперії, яка була спрямована на вирішення завдань інтеграції всіх контрольованих Римом земель і формування Середземноморської держави, посилення влади принцепса, яка поступово набуває рис абсолютизму "східного" типу.

Період X - XII ст. охарактеризовано як час формування політичного осередку Чернігівщини та ранньофеодальних центрів: Чернігів, Сновськ, Стародуб, Новгород-Сіверський. Оформлення державних кордонів Чернігівського князівства відбувалось за рахунок приєднання племінних територій східних сіверян, радимичів і вятичів. Обособлення Лівобережжя з 1024 р. до 1036 р. сприяло піднесенню Чернігова, формуванню місцевого політичного та адміністративного апарату управління.